Круглий стіл "Створення системи відстеження результатів навчально-пізнавального розвитку школярів"

30 березня 2016 р. відбулося засідання творчої групи вчителів історії та географії загальноосвітніх шкіл П’ятихатського району. Воно пройшло у формі  круглого столу «Створення системи відстеження результатів навчально-пізнавального розвитку школярів як основи для визначення напрямів та перспектив професійно-особистісного саморозвитку вчителя» з чергою денною:

1. Особливості навчально-пізнавальної компетентності учнів.

2. Шляхи активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів.

3. Структурні елементи моніторингу навчально-пізнавальної компетенції учнів.

4. Портфоліо учнів як одна з форм комплексного відстеження та оцінювання їх індивідуальних досягнень.

МАТЕРІАЛИ КРУГЛОГО СТОЛУ

Особливості навчально-пізнавальної компетентності учнів

Пусєва Н.В., учитель історії

Зорянської ЗШ І-ІІІ ст.

Одним із важливих напрямів, що забезпечує розвиток та самореалізацію особистості, є формування і розвиток пізнавально-інтелектуальної сфери дитини, ключових компетентностей учнів.

Компетентність – це володіння людиною відповідною компетенцією, що містить її особистісне ставлення до предмета діяльності. Тобто під компетенцією слід розуміти задану вимогу, норму освітньої підготовки учня, а компетентність – як його реально сформовані особистісні якості та мінімальний досвід діяльності.

Навчально-пізнавальна компетентність – це сукупність компетенцій учня у сфері самостійної пізнавальної діяльності, що включає елементи логічної, методологічної, загальнонавчальної діяльності, співвіднесені з реальними пізнаваними об’єктами. Сюди входять знання та вміння цілепокладання, планування, аналізу, рефлексії, самооцінки навчально-пізнавальної діяльності. Учень оволодіває креативними навичками продуктивної діяльності: видобутком знань безпосередньо з реальності, володінням прийомами дій в нестандартних ситуаціях, евристичними методами вирішення проблем. У рамках цієї компетенції визначаються вимоги відповідної функціональної грамотності: вміння відрізняти факти від домислів, володіння вимірювальними навичками, використання ймовірнісних, статистичних та інших методів пізнання.

Отже, навчально-пізнавальна компетентність включає такі основні складові:

·         сформованість пізнавального інтересу, потреб, усвідомлення мети навчальної діяльності (мотиваційно-ціннісний компонент);

·         володіння прийомами  пізнавальної діяльності (когнітивний компонент)

·         уміння планувати свою освітню траєкторію, відповідати за результати навчальної діяльності, готовність до самоосвіти (діяльнісний компонент).

Формування навчально-пізнавальної компетентності учнів є одним з найважливіших завдань школи. Ключовий характер цієї компетентності виявляється у тому, що вона є складовою інших компетентностей, наприклад, дослідницької.

Дослідницька компетентність – це цілісна інтегративна якість особистості, що поєднує в собі знання, уміння, навички, досвід діяльності дослідника і виявляється в готовності і здатності здійснювати дослідницьку діяльність з метою отримання нових знань шляхом застосування методів наукового пізнання, застосування творчого підходу в прийнятті рішень та оцінці результатів дослідницької діяльності. Розвиток дослідницької компетентності відбувається через розвиток її компонентів:

Мотиваційно-ціннісний компонент розвиваються через

-          розвиток мотивації та пізнавальної активності учнів;

-          самостійність у процесі пізнання, прийняття рішень та їх оцінку;

-    формування ціннісних орієнтацій та позитивного емоційного ставлення до навчання, навчально-дослідницької діяльності.

Когнітивний компонент розвивається завдяки

- формуванню системи предметних та міжпредметних знань, основних методів дослідження;

-          розвитку пізнавальних здібностей та навчальних умінь, інтелектуальних умінь, творчого мислення.

Діяльнісний компонент розвивається шляхом

-     формування в учнів умінь бачити проблеми, уміння ставити запитання, висувати гіпотези, структурувати матеріал;

-         опанування навичками проведення експериментів, формулювання висновків, пояснення результатів дослідження, їх обговорення, упровадження у практику;

-      підведення підсумків проведеного дослідження, критичний аналіз отриманих результатів, забезпечення контролю за ходом виконання дослідження.

Принцип співробітництва має бути основою, на якій ґрунтується процес розвитку навчально-пізнавальної компетентності учнів. У співробітництві здійснюється комунікація між учнями, що забезпечує обмін інформацією і приводить до спільного розв’язання проблеми. Діти обмінюються знаннями, уявленнями, ідеями; здійснюють управління навчально-пізнавальною діяльністю; сприймають один одного і встановлюють на цій основі взаєморозуміння. При цьому потрібно зберігати самостійність та ініціативність окремого учня, його відповідальність за результати спільної навчально-пізнавальної діяльності, що дозволить йому у майбутньому зайняти самостійну позицію у суспільстві.

Принцип керованості і можливості здійснювати корекцію орієнтує на необхідність педагогічного управління процесом розвитку НПк учнів, що передбачає створення сприятливих умов для переведення учнів у стан активних суб’єктів навчання, здатних усвідомлювати навчально-пізнавальні потреби, висувати цілі і завдання навчально-пізнавальної діяльності, знаходити способи розв’язання навчально-пізнавальних проблем і досягати намічених цілей, здійснювати рефлексію навчально-пізнавальної діяльності. Процес педагогічного управління складається з декількох технологічних етапів: підготовчого, мотиваційного, навчально-пізнавального, узагальнюючого, що співвідносяться з етапами навчально-пізнавальної діяльності учнів.

Важливе значення мають педагогічні умови, реалізація яких буде сприяти більш ефективному розвитку НПк учнів у навчанні:

-  розширення змісту навчальних дисциплін за рахунок системи навчально-пізнавальних задач: практико орієнтованих, навчально-практичних, навчальних, навчально-дослідницьких;

-  оптимальний вибір і поєднання пояснювально-ілюстративних, репродуктивних, проблемних, частково-пошукових, дослідницьких методів навчання;

-  залучення учнів до спільної навчально-пізнавальної діяльності з розв’язання навчально-пізнавальних задач;

-  використання моніторингу розвитку навчально-пізнавальної компетентності учнів.

Виділені принципи й умови можуть служити орієнтиром для конструювання практики вчителів щодо комплексного розвитку навчально-пізнавальної компетентності учнів.

Шляхи активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів

                                                                            Сорочинська Н.С., учитель історії
                                                                                      П’ятихатської ЗШ І-ІІІ ст. № 3

Інтерес у навчанні є важливим і сприятливим чинником розвитку активності й самостійності учіння. Для  формування інтересу учнів до предмета дослідники вважають архіважливим урізноманітнення форм організації навчання, які включають систему методів, прийомів і засобів, що сприяють досягненню певної дидактичної мети. Тому важливу роль у досягненні позитивного результату в цьому процесі відіграє правильний їх вибір, який би сприяв організації пізнавальної діяльності учнів на творчому рівні.

Ознаками сформованості активності особистості виступають: ініціативність, енергійність, інтенсивність, ставлення до діяльності, добросовісність, інтерес, самостійність, усвідомлення дій, воля, наполегливість у досягненні мети та творчість. Тож можна виділити певні рівні активності  учня у навчальній діяльності:

Низький – учитель повідомляє знання, ставить запитання, дає відповіді, показує. як розв’язується завдання, а учень слухає, записує, пригадує повідомлене.

Середній – завдання розв’язуються спільними зусиллями викладача та учнів; учні залучаються до часткового пошуку.

Високий – самі учні здійснюють активний пошук відповіді, знаходять власні способи розв’язання поставлених завдань.

Пізнавальна активність учнів є показником якості їхньої навчально-пізнавальної діяльності, спрямованої на ефективне оволодіння знаннями та способами діяльності. Ураховуючи ці ознаки, науковці виділяють не ізольовані один від одного, взаємопов'язані рівні пізнавальної активності учнів:

1. Репродуктивно-повторювальна

2. Пошуково-виконавча

3. Творча

Традиційні уроки дають дитині змогу активно діяти всього кілька хвилин протягом навчального дня. Левову частку іншого часу учень, у кращому разі, слухає вчителя, а частіше – просто очікує перерви. Пасивність неминуче призводить до втрати інтересу до предмета й до навчання загалом, енергія знаходить вихід у порушеннях дисципліни тощо. Надто суворі вимоги, схоластичне викладання веде до втрати учнями інтересу. Відійти від цього можна завдяки нестандартним урокам, як-от:

- урок-змагання;

- урок-гра;

- урок-екскурсія;

- урок-діалог;

- урок пошуку істини;

- урок-змагання;

- урок-залік.

 Ефективне засвоєння знань передбачає таку організацію пізнавальної діяльності учнів, за якої навчальний матеріал стає предметом активних розумових і практичних дій кожної дитини. Пошуки методів навчання, що підсилювали б активізацію процесу пізнання, приводять до підвищення актуальності розвивальних і проблемних методів, самостійної роботи, творчих завдань. Система роботи вчителя повинна будуватися з урахуванням поступового й цілеспрямованого розвитку творчих пізнавальних здібностей учнів, розвитку їхнього мислення. При цьому обґрунтованою видається така організація уроку, за якої діти вчаться не з примусу, а за бажанням і внутрішніми потребами.

Як уже зазначалось, в учнів потрібно сформувати мотиви навчання, головним з яких є інтерес до предмета. Починається виклад матеріалу з повідомлення теми, тож, перш за все, треба показати необхідність її вивчення, логіку розгляду кожного її питання. Адже усвідомлення мети діяльності є необхідною умовою будь-якої вольової дії.

Розумінню учнями матеріалу та розвитку їхнього мислення сприяє систематична й цілеспрямована самостійна робота на уроках. Самостійність – це здатність особи із власної точки зору підійти до розв’язання складних навчальних питань, уміння виконувати цю роботу без сторонньої допомоги. Вона проявляється в критичній думці, в умінні висловити думки незалежно від поглядів інших. У завданнях для самостійної роботи важливо чітко визначити ступінь їх складності, а також самостійності практичних дій і мислення учнів. У зв’язку із цим важливе значення має саме формулювання запитань, завдань, що може по-різному вплинути на вияв активності учнів і різною мірою стимулювати їхню розумову діяльність. Конкретними методами організації навчальної роботи, які на різному рівні забезпечують пізнавальну самостійність школярів, є виклад навчального матеріалу вчителем у формі повідомлювальної або проблемної розповіді; бесіда; вправи; практичні роботи; робота з документами, картою, підручником тощо. Найбільш складною формою можна вважати самостійну підготовку учнями окремих уроків. При підготовці до них учні настільки повинні знати матеріал, щоб була можливість запропонувати своє бачення теми або проблеми.

Розуміння учнями навчального матеріалу є лише першою сходинкою в активізації пізнавальної діяльності й тією базою, на основі якої застосовуються інші методи, що вимагають більшої самостійності учнів і розраховані на більш ґрунтовний розвиток їхнього логічного мислення, навчання, зокрема, за рахунок передових методів і технологій. Великий інтерес викликають наступні методи:

- рольових ігор;

- проектів;

- дискусійний;

- евристичної бесіди;

- використання мультимедійних (комп’ютерних) технологій.

Ці методи не можна назвати новими. Однак їх застосування до цього часу не було системним. Проте системне їх використання дозволяє формувати комунікативні та інтелектуальні вміння, які є базою комунікативної компетенції та критичного мислення.

Так, використання ігор чи елементів гри на уроці активізує діяльність учнів, вони захоплюються елементом змагання, їм подобається працювати в команді – так веселіше виконувати навіть складне завдання. Учні прагнуть використати цікаві звороти, слова, щоб їхні виступи вийшли цікавими, це спонукає працювати зі словником. Основне завдання полягає в тому, щоб правильно організувати гру, підібрати її відповідно до теми, завдань уроку, рівня можливостей і знань учнів. Адже гра має бути цікавою та емоційною, – лише за цих умов можливий максимальний результат. Ігри можуть використовуватися на різних етапах уроку. За їх допомогою можна перевірити домашнє завдання, полегшити розуміння навчального матеріалу, закріпити його, перевірити знання учнів перед контролем.

В основі методу проектів лежить розвиток пізнавальних навичок учнів, умінь самостійно конструювати свої знання, умінь орієнтуватись в інформаційному просторі, розвиток критичного мислення. Він завжди орієнтований на самостійну діяльність учнів – індивідуальну, парну або групову, яку учні виконують протягом певного відрізка часу. Етапи роботи над проектом:

1. Підготовчий (початковий) етап. Вибір і обговорення теми проекту. Ознайомлення з новим мовленнєвим матеріалом, його автоматизація. Спочатку перед учнями ставиться проблема і пропонуються різні шляхи її виконання. Проблема обговорюється загалом. Роль викладача на цьому етапі – відмічати цікаві думки учнів та стимулювати процес мислення. Потім учні діляться на групи. Процес роботи у групах є творчо-пошуковим. У кожного є стимул відзначитись і зробити свій внесок. Після цього в групі обирається лідер. Його роль – організувати роботу групи й відповідати за неї. Під час виконання завдання відбувається розподіл ролей у групі, кожен отримує самостійну частину роботи в проекті, від успіху кожного залежить успіх усього проекту, це стимул до активного засвоєння знань.

2. Робочий (пошуковий) етап. Збір інформації з різних джерел (друковані видання, архіви, Інтернет), її обговорення в групах.

3. Презентація. Проекти можуть бути представлені як творчі роботи з малюнками, аплікацією, вирізками з періодичних видань, стінгазети, тематичні виставки, фотоколаж, плакати, проспекти, буклети, створення радіо і телепрограм, відеофільмів, проведення вечірок, свят, вистав, організація пресконференцій, вікторин, інтерв’ю тощо.

4. Підведення підсумків, обговорення проекту – що сподобалось, про що дізналися, які завдання виявилися більш корисні, учні мають усвідомити значущість даної проблеми, своєї ролі у її розв’язанні. Для успішного виконання проекту велике значення має рівень виявлення особистої відповідальності окремими його учасниками. Практика використання проектів показує, що чим виший рівень особистої відповідальності учасників, тим вища якість кінцевого підсумкового продукту.

Активізіції навчально-пізнавальної діяльності учнів сприяє також використання інтерактивних методик, що сьогодні застосовуються в багатьох країнах світу. Найпоширеніші з них «Мікрофон», «Обговорення проблеми в загальному колі», «Незакінчені речення», «Карусель», «Атака на учнів», «Коло ідей», «Акваріум» та інші. Можна також використати як метод активізації навчально-пізнавальної діяльності інтерв’ю. Визначення тематики інтерв’ю залежить від конкретної проблеми, яку потрібно вивчити у відповідності до програми курсу.

Одним із компонентів підвищення мотивації та, як наслідок, активізації пізнавальної діяльності учнів є використання мережі Інтернет. Інтернет природно вписується в життя учнів і є одним із найефективніших засобів, що допомагають значно урізноманітнити процес навчання. Кожне заняття з використанням Інтернет-сайтів викликає емоційний підйом; навіть учні, які відстають від інших, з радістю спілкуються з комп'ютером, а, наприклад, поганий результат тестування чи спілкування on-line унаслідок прогалин у знаннях спонукає звернутися по допомогу до вчителя або самостійно здобути ці знання. За допомогою Інтернету учні мають змогу здійснювати  такі види навчальної діяльності:

 - вивчати фактичний матеріал;

 - удосконалювати розуміння тексту;

 - вивчати терміни;

 - працювати з нормативно-правовими актами, юридичними документами.

Інтернет дозволяє вдало моделювати умови комунікативної діяльності, реалізовувати їх у різноманітних тренувальних вправах ситуативного характеру. Нині Всесвітня мережа містить велику кількість сайтів із цікавими й актуальними матеріалами для загальної середньої освіти. У союзники вчителю можна також взяти і комп’ютерні ігри – «Епоха імперій», «Цивілізація», «Сегун: тотальна війна», «Козаки», «Цезар», «Помпеї» та ін. Обговорюючи ту, чи іншу тему, вчитель може звернути увагу на комп’ютерну гру, розповісти про помилки і неточності у грі, звернути увагу на додатки до гри.

Отже, активні методи навчання дають можливість учням відійти від стандартів мислення, стереотипів дій, розвивають прагнення до знань, сприяють виробленню характеру, зумовлюють розвиток інтелектуальної, емоційної і вольової сфер особистості. Активні методи навчання набувають цінності ще й тому, що сприяють формуванню в учнів комплексу позитивних ділових якостей: уміння встановлювати особисті контакти й обмінюватися інформацією, переборювати протидію оточуючих, цінувати час. Учні на таких уроках учаться чітко й переконливо викладати свої думки, бути небагатослівними, але зрозумілими.

Література

1. Василенко В. Впровадження інтерактивних форм і прийомів в організацію навчання учнів // Початкова школа. – 2005. – № 7. – С. 20-23.

2. Дичківська І.М. Інноваційні педагогічні технології: навч.посібник / І. М. Дичківська. – К. : Академвидав, 2004. – 351 с.

3. Єрмаков І. Компетентнісний потенціал проектної діяльності // Проектна діяльність у школі. – К. : Шкільний світ, 2007. – 128 с.

4. Баханов К.О. У пошуках інноваційних шляхів навчання історії в школі // Бібліотека журналу «Історія та правознавство». – 2004. – с. 4-20.

5. Островський В.В. Методи активізації пізнавальної діяльності учнів на уроках історії України // Історія та правознавство. – 2004. – № 2 – С. 2-10.

6. Пометун О. Сучасний урок: інтерактивні технології навчання. – К. : А.С.К. – 2004. – 192 с.

Структурні елементи моніторингу

навчально-пізнавальної компетентності учнів

Корженевська О.Р., учитель географії Саксаганської ЗШ І-ІІІ ст.

Уведення в Україні сучасних технологій оцінювання школярів, проведення ЗНО навчальних досягнень учнів, упровадження в життя ідеї стандартизації в освіті потребують широкого застосування моніторингових досліджень. Це надасть можливість забезпечити кожного учня інформацією про стан його навчальної підготовки та допоможе йому в корегуванні цього стану відповідно до його запитів і потреб.

Моніторингові дослідження передбачають постійне спостереження за будь-яким навчальним процесом з метою виявлення його відповідності очікуваним результатам, визначення передумов для прийняття управлінських рішень і запровадження необхідних змін в освіті, спрямованих на підвищення її якості. Моніторингова діяльність вчителя з виявлення рівня сформованості навчально-пізнавальної компетентності (НПк) учнів є важливим ланцюгом процесу її розвитку. Проте проблема моніторингового компетентнісного рівня учня є новою і досить складною, оскільки ключові компетентності, зокрема навчально-пізнавальна, є складними багаторівневими утвореннями.

При виборі технології оцінки і контролю навчально-пізнавальної компетентності учнів потрібно виходити з того, що цей процес є неперервним та відбувається протягом усього життя людини. Він характеризується рухом учнів з низького рівня розвитку НПк до більш високого. Тому оцінка й контроль НПк учнів у навчанні можуть бути по-справжньому об’єктивними лише за умови відстеження динаміки руху учня по сходинках розвитку НПк, що стає можливим завдяки моніторингу.

"Моніторинг – це комплекс процедур спостереження, поточного оцінювання, перетворень керованого об'єкта і спрямування цих перетворень на досягнення заданих параметрів його розвитку" (Г. В. Єльникова). Під моніторингом НПк учня розуміється векторне відстеження динаміки змін, які відбуваються в суб’єкті діяльності з метою їх корекції та спрямування на бажаний результат. Інструментарієм для здійснення моніторингу виступає створення факторно-критеріальної моделі навчальної діяльності учня (еталону), на підставі якої і здійснюється процес відстеження та корекції. На рівні освітньої установи (ОУ) моніторинг має на меті контроль і оцінку (функції зовнішніх по відношенню до ОУ служб) та аналіз, корекцію, прогноз навчальних досягнень учнів, у першу чергу вчителем.

Методика моніторингових досліджень

1. Визначення часових проміжків моніторингових досліджень.

2. Здійснення аналізу поточних, тематичних, семестрових, річних, атестаційних, підсумкових оцінок кожної групи (класу), паралелей груп, профільних груп окремо, випускних груп.

3. Співставлення результатів з минулорічними, за декілька років (3-4 роки навчання в навчальному закладі).

4. Побудова таблиць, графіків, діаграм:

§  зведеної таблиці щотижневих форм контролю знань протягом семестру, року;

§  діаграми успішності знань (різних рівнів навчальних досягнень) у балах, у відсотках;

§  діаграми кількості учнів з високим рівнем навчальних досягнень за семестр;

§  діаграми навчальних досягнень за семестр в основній школі, старшій ланці та загалом у навчальному закладі;

§  діаграми успішності учнів за рівнями досягнень і резерву по кожному з них;

§  діаграми середнього відсотка успішності по предметах за семестр, за рік;

§  лінійної діаграми рейтингу кожного учня (середнього його бала);

§  графічне порівняння досягнень кожного учня із середнім показником по класу з кожного предмета за семестр, за рік;

§  графічне порівняння успішності навчання кожного учня за 3-4 роки навчання (по семестрах, щорічно).

5. Опис власного досвіду роботи вчителя з використання багатобальної системи контролю знань.

6. Індивідуальні бесіди, підготовка інформації до педрад, нарад з проблем якісного навчання учнів і якості роботи вчителя. Індивідуальні бесіди, діалоги, анкетування учнів, батьків.

7. Спостереження за «приростом» знань учнів за семестр, рік протягом кількох років.

8. Оптимальне річне планування роботи закладу, науково-методичної роботи.

9. Ефективне стратегічне прогнозування діяльності закладу загалом і зони найближчого розвитку учня в його особистісно зорієнтованому навчанні.

Моніторинг якості освіти містить у собі комплекс певних процедур, що дозволяють виявити динаміку розвитку системи за окремий період. Через це він добре вписується в алгоритм маркетингу освітніх послуг, є його необхідною умовою та невід’ємним компонентом. З такої точки зору, моніторинг поряд із прогнозуванням виступає як один із найважливіших елементів системи інформаційного забезпечення, а це дозволяє розглядати його як складову частину системи управління освітою. Отже, моніторинг забезпечує інформаційну стабільність, запобігає дефіциту інформації під час підготовки рекомендацій і прийняття управлінських рішень, підвищує їх обґрунтованість.

Вивчення проблеми в теорії дозволяє побудувати модель моніторингу навчальних досягнень школярів, яка включає в себе 6 етапів:

Підготовчий етап (основний у даній технології) включає в себе наступні процедури:

1. Постановку мети моніторингових процедур.

2. Виявлення об’єктів.

3. Визначення видів і форм.

4. Визначення суб’єктів (вчитель і учень).

5. Складання графіка процедур вхідного, проміжного або підсумкового контролю.

Змістовно-діяльнісний етап вимагає від суб’єктів моніторинга особливої ретельності і продуманості дій. На цьому етапі відбувається:

1. Вироблення критеріїв оцінки результатів навчальних досягнень школярів.

2. Технологічне завдання цілей навчання (конкретизація цілей навчання різних рівнів; уточнююче прояснення цілей навчання і добудовування їх у предметній області, курсі, розділі у відповідності з ГОСом; деталізація цілей навчання блоку, теми, уроку; диагностичное опис цілей навчання через запропоновані дії учнів).

3. Визначення показників.

4. Розробка засобів контролю (або використання готових засобів контролю з фонду оціночних коштів): специфікація тестів; розробка алгоритму спостережень; створення анкет, диктантів, контрольних робіт.

5. Розробка алгоритму проведення вимірювальних процедур, правил, вимог: вибір вимірювальної шкали; вибір способу оцінки кількісна (якісна); вибір способу фіксації їх в базі даних вчителя (школи) та портфоліо учня; визначення алгоритму збору та обробки результатів вимірювань.

Організаційно-діяльнісний етап передбачає активну участь у процесі самих учнів. Він включає в себе:

1. Ознайомлення учнів з місцем, часом, умовами проведення даної контрольно-вимірювальної процедури.

2. Пояснення вимог до поведінки учнів, їх обов’язків і прав.

3. Проведення контрольно-вимірювальних процедур (тестування, анкетування, диктанту).

4. Збір і обробку результатів.

5. Оцінювання.

6. Оголошення результатів

7. Апеляцію (при необхідності).

Аналітико-рефлексивний етап передбачає досить високий рівень компетентності суб’єктів моніторингу (вчителя, чи психолога, чи соціального педагога) та їх тісну співпрацю. Він складається з:

1. Аналізу позитивних і негативних результатів навчальних досягнень учнів: аналізу соціально-психологічного стану учнів і вчителя під час проведення моніторингової процедури; аналізу умов проведення; аналізу ступеня задоволеності учня і вчителя моніторингової процедури.

2. Інтерпретації отриманих результатів.

3. Вироблення адекватного ставлення до результатів слідства формування рефлексивних умінь учнів і розвитку рефлексивних навчань вчителя.

Етап корекції і проектування особливо важливий з точки зору відстеження динаміки навчальних здобутки й школярів. Даний етап об’єднує:

1. Змістовний аналіз інформації, визначення напрямків корекції.

2. Дії вчителя щодо корекції вдосконалення діагностичних процедур: обліку стану учнів, дотримання умов проведення, оцінки надійності, об’єктивності та достовірності контрольно-вимірювальних матеріалів.

3. Корекція мотивації учнів, подолання прогалин навчання.

4. Проектування індивідуальної траєкторії розвитку особистості учня.

5. Проектування вдосконалення професійних компетенцій учителя.

6. Коректувальні дії адміністрації.

Етап архівування та зберігання передбачає:

1. Обробку даних та надання суб’єктами моніторингу інформації про рівні навчальних досягнень учнів в електронну базу даних школи (в установленому порядку), у портфоліо учня і вчителя.

2. Накопичення інформації в базі даних школи в ході моніторингу протягом тривалого періоду часу. Таким чином фіксуються навчальні досягнення школярів, відбувається зіставлення поточних результатів з попередніми; аналіз, корекція, прогнозування.

ЗНЗ, спираючись на алгоритм проведення моніторингових етапів, складають циклограми моніторингової діяльності щодо навчальних досягнень учнів за результатами семестрового та річного оцінювання; ДПА та ЗНО; ЗНО учнів в профільних класах; МАН, олімпіад, учнівських конкурсів тощо. Системний підхід дає змогу корегувати навчальну діяльність упродовж року, простежувати результат особистісного зростання дітей і діяльності вчителя, підтримувати будь-які, навіть ледь помітні, успіхи. Моніторингова діагностика змінює суть контролю, робить його гуманнішим, стимулює роботу вчителя над собою.

Література

1.    Байназарова О. О. Моніторинг та оцінювання якості освіти: методичний посібник / О. О. Байназарова, В. В. Ракчєєва. – Харків, 2009.

2.    Баля С. А., Красовська В. Ю. Моніторинг якості освіти: принципи, форми, вимоги (довідник-посібник). – Хмельницький: ХОІППО. – 2013. – 61 с.

3.    Єльникова Г. В. Наукові основи розвитку управління загальною середньою освітою в регіоні: монографія / Г. В. Єльникова. – К. : ДАККО, 1999. – 303 с.

4.    Єльникова Г. В. Під знаком управлінської нескінченості. Освітній моніторинг в управлінні загальною середньою освітою / Г. В. Єльникова // Управління освітою. –  2003. – № 20. – С. 6-7.

5.    Лукіна Т. Моніторинг якості освіти: теорія і практика / Т. Лукіна. – К. : «Шкіл. світ» : Вид. Л. Галіцина, 2006. – 128 с.

6.    Моніторинг якості освіти: світові досягнення та українські перспективи / За заг. ред. О. І. Локшиної. – К. : К. І. С, 2004. – 128 с.

7.    Рябова З. В. Моніторинг розвитку навчальної діяльності учнів загальноосвітнього навчального закладу: наук.-метод. посіб. [Текст] / З. В. Рябова. – Х. : Гімназія, 2004. – 72 с.

8.    Сизоненко Г. Модель управління сучасним закладом / Г. Сизоненко // Управління освітою. Методист.  – 2006. – Серпень. – С. 3-9.

9.    Скорик Т. Система моніторингових досліджень як механізм управління якістю освіти / Т. Скорик // Школа. – 2011. – № 8.

10.    Уруський В. І. Формування готовності вчителів до інноваційної діяльності: методичний посібник / В. І. Уруський. – Тернопіль : ТОКІППО, 2005. – 96 с.

Портфоліо учнів як одна з форм комплексного відстеження

та оцінювання їх індивідуальних досягнень

                                                                                        Скрипник Ю. С., учитель історії

                                                                                            П’ятихатської ЗШ І-ІІІ ст. № 1

Виклики сучасного суспільства ставлять перед освітою завдання, що вимагають зміни традиційних методик навчання та оцінювання  інноваційними. Передбачається поступове зменшення частки репродуктивної праці у навчальному процесі, залучення учнів до дослідницької діяльності. Та, окрім вирішення питання формування компетентного, соціалізованого учня, існує проблема системи оцінювання. Не можна обійти увагою той факт, що інколи оцінка не стимулює, а, навпаки, зупиняє процес розвитку дитини. Призводять до гальмування розвитку учня наступні помилки в оцінюванні:

-   суворість в оцінці (проявляється в тенденції заниження оцінки. Мотиви: завищені вимоги, бажання примусити працювати на межі, страх відповідальності за низькі результати учня в іншому місці, наприклад, на ЗНО);

-   м’якість в оцінці (бажання хороших відносин, невпевненість у своєму професіоналізмі, бажання сформувати позитивний імідж школи, позитивне відношення до людей);

-   ефект «ореолу» (через успіхи учня з багатьох предметів оцінка виставляється однакова);

-   «усереднена» оцінка (небажання образити учня, великодушність, недостатність інформації про учня);

-   ефект «свіжості» (вдала попередня відповідь);

-   ефект контрасту (відповідь інших учнів порівняно з тим, хто відповідає);

-   атрибуція (використання в якості оцінки особистих характеристик учня).

Який вихід з цієї проблеми? Потрібно виробляти вміння самоорганізованості та  поступово здійснювати часткову заміну оцінки вчителів самооцінкою учнів. Чому самооцінюванню (рефлексії) відводиться така велика роль? Бо без нього неможлива самостійна діяльність та відповідальне ставлення учня до навчання.

Однією з форм найбільш об’єктивного оцінювання, орієнтованого на продукт діяльності, є портфоліо. Термін «портфоліо» прийшов з політики та бізнесу. Існують різні підходи до визначення даного терміну:

-   портфоліо – це спосіб фіксації, наповнення та оцінювання досягнень школярів у визначений термін його навчання;

-   портфоліо – робоча файлова тека, що документує набутий учнями досвід та фіксує їх досягнення.

Виходячи з різних підходів до визначення терміну, можна зазначити, що портфоліо доповнює існуючі засоби контролю та оцінювання. Дана форма оцінювання вирішує такі педагогічні завдання:

 – підтримка і стимуляція навчальної мотивації учнів;

 – заохочення до активності та самостійності;

 – розширення можливості навчання та самоосвіти;

 – розвиток навичок рефлексії;

 – сприяння індивідуалізації освіти;

–  можливості успішної соціалізації учнів.

Залежно від призначення портфоліо включає наступні типи:

1.    Загальне («збірний портфель») У «загальний портфель» слід включати: зразки чернеток і чистовиків з усіх предметних областей, витяги зі щоденників; список прочитаного матеріалу (книг), контрольні таблиці з розвитку навичок та вмінь; враження (малюнки, замітки) про прочитані книги, відкриті питання з рубриками балів; фотографії робіт і різні види діяльності дитини; контрольні таблиці та приклади рішення завдань.

2.    Демонстраційне («вітрина учня») являє собою контейнер (папку, коробку), де зберігаються роботи учня, що свідчать про його досягнення. Сюди можуть бути включені роботи з одного або кількох предметів. Такий «портфель» призначається для демонстрації і може бути показаний батькам. У цей портфель входять: окремі кращі роботи з «загального портфеля»; роздуми учня про свої досягнення; «Папка самоповаги» з вирізками, фотографіями.

3.    Оціночне («портфель вчителя й учня») набір документації, що оцінює прогрес учня і є частиною загальної оцінки. У даний «портфель» входять: окремі кращі роботи з «загального портфеля»; роздуми учня про свої досягнення; «папка самоповаги» з вирізками, фотографіями.

Залежно від типу портфоліо має свою структуру, що залежить від конкретних цілей навчання. Але, незважаючи на структуру, остаточний варіант портфоліо повинен включати три обов’язкових елементи:

– супровідний лист автора портфоліо з описом мети, призначення;

– зміст портфоліо з переліком його основних елементів;

– самоаналіз і «погляд у майбутнє».

Як тільки портфоліо буде організоване, вчитель оцінює досягнення учня. Оцінка повинна вказувати на розвиток дитини по відношенню до існуючих стандартів. Даний метод оцінки свідчить про конкретний індивідуальний розвиток за певний проміжок часу і не може бути використаним для порівняння учнів між собою.

Найскладнішою задачею для дітей є моделювання власного шляху навчання. Проблемою стає сам процес роботи над папкою: обдумування теми, організація роботи, оцінка того, наскільки вдалою була стратегія учня. Тут стає чіткою різниця між «папкою досягнень» і звичайним збиранням робіт.

З вище сказаного можна зробити висновок: портфоліо є сучасною формою оцінювання, що дає змогу індивідуалізувати процес оцінювання зі збереженням класичної 12-бальної шкали. Воно допомагає виявити та підтримати дітей, які проявляють інтерес до дослідницької діяльності.

Література

1. Баханов К. О. Професійний довідник вчителя історії. – Х. : Основа, 2012. – 238 с.

2. Вовчук І. С. Портфоліо як одна з форм комплексного відстеження та оцінювання індивідуальних досягнень учнів початкових класів [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://osvita.ua/scool/lessons_summary/edu_technology18000

3. Калмыкова Е. В. Портфолио как одна из форм комплексного оценивания достижения учащихся [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pedsovet.org/component/.../Itemid,118

4. Кузьмінська О. Г. Портфоліо як одна з форм оцінювання та самореалізації ліцеїстів [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ii.npu.ua/files/Zbirnik_KoSN/3/2/pdf

5. Лізинський В. М. Прийоми та форми в навчальній діяльності. – Х. : Ранок, 2007. – 160 с.

рекомендації

Одним із важливих напрямів педагогічної діяльності, що забезпечують успішну самореалізацію і соціалізацію особистості учнів, є формування і розвиток їх навчально-пізнавальної компетентності. Новий підхід до освіти передбачає заміну культу знань культом мислення, тому недостатньо зосереджувати увагу лише на засвоєнні певної суми знань, певного предмету, а треба навчити дитину вчитися, самостійно здобувати нову інформацію та знання, грамотно з ними працювати, критично при цьому мислячи. Тож сьогодні акцент зміщується на процес навчального пізнання – як саме учні засвоюють матеріал, що саме вони навчаються робити, якими вміннями, способами діяльності оволодівають.

Навчально-пізнавальна компетентність формується в учнів не сама по собі, а в результаті спеціально організованих вправ, прийомів, створення проблемних ситуацій, що органічно включаються у навчально-виховний процес. Виходячи з вище зазначеного, творча група РМО вчителів історії та географії рекомендує вчителям загальноосвітніх навчальних закладів:

1.      Спрямувати викладання навчальних предметів на формування і розвиток навчально-пізнавальної компетентності учнів шляхом впровадження інтерактивних технологій, застосування методів дослідницького та проблемно-пошукового навчання, роботи з різними джерелами інформації (пошук, аналіз, упорядкування, систематизація, узагальнення та відтворення її у планах, таблицях, схемах, тезах тощо).

2.      Активно впроваджувати моніторинг якості формування навчально-пізнавальної компетентності, динаміки розвитку самостійного критичного мислення учнів, уміння висловлювати й аргументовано доводити власну думку.

3.       Використання портфоліо як форми контролю й оцінювання розпочинати з І семестру 5 класу, коли оцінювання здійснюється вербально.
4. Забезпечувати професійно-особистісний саморозвиток через опанування технологій, методик, прийомів формування універсальних умінь і навичок учнів при вивченні предметів, керуючись результатами моніторингових вимірювань і досліджень.