Подорож землями колишньої Протовчанської паланки

Петряєва Т.С.

Протовчанська паланка (1766-1775) – одна з адміністративно-територіальних одиниць Нової Січі (1734-1775), розташована по течії річок Протовчі й Орелі на землях сучасних Петриківського та Царичанського районів Дніпропетровщини.

У центрі кожної паланки (а їх в останні роки Нової Січі було 8) знаходилася слобода з невеликим укріпленням і козацькою залогою. На чолі паланки стояв полковник, який зосереджував у своїх руках військову, адміністративну, судову і фінансову владу. Йому підпорядковувалась адміністрація паланки – писар, отамани слобід тощо. Центром Протовчанської паланки стала Петриківка, а на печатці паланки було зображено оленя, якого й сьогодні бачимо на гербі Царичанського району. Петро Калнишевський, останній кошовий війська Запорізького, активно сприяв перетворенню Петриківки на центр паланки. Наявнiсть рiчок, лiсiв, родючих земель, віддалене розташування вiдносно татарських володінь спричинили щильну заселеність паланки: на досить невеликiй території розташовувалось багато слобiд i зимiвникiв.

Тож Петриківка відома не лише мистецтвом декоративного розпису, що став візитівкою України в світі і включений у 2013 році до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО, а й іншими об’єктами, що допомагають зануритися в історію краю, а тому варті уваги.

Після тривалого будівництва нащадками запорозьких козаків у Петриківці в 1812 році була зведена і освячена велична цегляна церква Різдва Богородиці. Храм мав три престоли (на честь Різдва Пресвятої Богородиці, Св. Апостола Андрія Первозданного і Святителя Миколая), прямокутну в плані наву, напівкруглу вівтарну частину і виступаючий притвор, на західному фасаді – чотирьохколонний портик, що завершувався трикутним фронтоном. Цеглу окували металом і пофарбували у білий колір, у зв’язку з чим у народі її називали  «Білою Богородицею».

У 30-ті роки ХХ ст. за наказом більшовиків священики церкви були розстріляні, ікони вкинуті у колодязь, церковні книги у шкіряних оправах спалені, а у самій церкві влаштований клуб, а потім зерносховище. За переказами, коли в 1941-му діяльність храму була відновлена, на його стіні з’явився лик Пресвятої Богородиці, який з часом зник. У 1961 році храм знову закрили, а згодом облили соляркою і підпалили. Культова споруда, що є пам’яткою архітектури України національного значення, знаходиться в занедбаному стані та потребує реконструкції.
       Поруч з руїнами декілька років тому зведено дерев’яну церкву з карпатського лісу, у якій нині правиться служба.

Проїхавши дорогою за околицю села Китайгород в сторону смт Царичанки, можна побачити гору Калитву – геологічне утворення, що з’явилося внаслідок складчасто-лускуватих деформацій у периферійній частині льодовика під час дніпровського зледеніння (230 – 100 тис. років тому).

У 1982 р. Дніпропетровський облвиконком надав горі охоронний статус – заповідне урочище місцевого значення. Відносна висота гори – 81 м, довжина – до 5 км. Складена з піщано-глинистих порід із включеннями брил гранітів, габро, базальтів, гнейсів, озерно-болотних відкладів, гора була вкрита степовою рослинністю, що слабо захищала її від водної ерозії (сама назва гори походить від давньослов’янського «кал» – «грязюка», «болото»). Щоб зупинити процес розмивання, з ініціативи Бутенка П.Т. у 1934-1967 рр. гору обліснено саджанцями акації, дуба, ясеня. Вдячні нащадки у знак поваги до природоохоронця встановили біля підніжжя гори гранітний пам’ятний знак на його честь.

У давніх літописах гору називали Половецьким валом, а в козацьку добу вона стала захисним валом для запорожців. Тож не дивно, що тут, на землях, захищених природою від турецько-татарських набігів, у другій пол. ХVІІ ст. було засновано с. Китайгород (назва походить від тюркського «китай» – «укріплення»).

У селі знаходяться найдавніші на території області християнські культові споруди, зведені поруч за ініціативою та коштом китайгородського сотника Павла Семенова і прихожан:

·    Успенська церква (1754 р.),

·    Церква-дзвіниця Святої Варвари (1756 р., добудована у 1796 р.),

·    Миколаївська церква (1757 р.). 

Цегляні церкви у стилі бароко, що пережили війни і революції, були закриті у 1954 р. і відродилися лише наприкінці минулого століття із підпорядкуванням УПЦ МП. Сьогодні унікальний церковний ансамбль є пам’яткою архітектури національного значення.

Центральний об’єм п’ятибанної  тридольної Успенської церкви увінчаний  восьмериком із банею, ліхтариком та декоративною маківкою. Зовнішні прикраси – карнизи і пілястри (пласкі вертикальні прямокутні у плані виступи на поверхні стіни), різноманітні наличники на вікнах. Церква стала усипальницею сотника Семенова та членів його родини. У 1988 році їх останки перепоховані на сільському цвинтарі.

Варваринська церква відрізняється мініатюрністю та домінуванням центральної частини – нави, над якою підвищується масивний двоярусний восьмерик дзвіниці. Церква має маленький притвор і вівтарну частину. Її стіни настільки товсті, що вона виконувала ще й роль оборонної башти.

Миколаївська церква-ротонда – єдиний збережений на Наддніпрянщині тетраконховий однобаштовий храм. Особливістю тетраконхових храмів є наявність центрального об’єму, що увінчується високою банею, з чотирьох боків до нього прибудовані вужчі й нижчі напівкруглі споруди – «конхи» (звідси й назва: з грецької «тетра» – чотири, «конха» – напівкругла будівля, перекрита склепінням). Високий барабан церкви увінчаний невеличкою банею. Зовнішня поверхня стін прикрашена пілястрами, вікна – декоративними наличниками. Цінність пам’ятки підвищує розпис XVIII ст. у барабані, на стінах і склепінні – перекритті криволінійних обрисів у перерізі храму.

Приорілля багате на гриби. У заплавних і байрачних змішаних лісах, соснових борах водяться коричневі підосиновики, липкі маслята, різні види рядовки, сироїжки, опеньки, лисички, рижики, масивні грузді. Жовтень – пора основного грибного врожаю. Місцеві мешканці збирають гриби не тільки для власного споживання, а й для продажу. На невеличкому придорожньому базарчику між Китайгородом і Петриківкою можна купити, вдало поторгувавшись, свіжі, сушені, мариновані, засолені грибочки на будь-який смак!

За декілька км на захід від Петриківки на околиці села Гречане знаходиться етнографічний комплекс «Козацький хутір Галушківка». Організаторською та будівельною роботою з відродження хутору займалася громадська організація «Козацтво Придніпров’я». За зібраними історичними документами були відтворені козацьке укріплення і кілька селянських садиб XIX ст. Його відвідувачів чекають і ввічливі усміхнені господарі, і смачна українська кухня, і старовинні речі з традиційного побуту, і козацькі розваги, і дещо виняткове. Тут знаходиться не тільки музей сільського побуту, а й перший і єдиний у нашій державі музей Хреста.

У музеї сільського побуту експонуються національні старовинні костюми, рушники, посуд, меблі, колекція холодної та вогнепальної козацької зброї: шаблі, фальконети, пістолі, пушки… І навіть один із перших у світі кулеметів – ожига. Реманент для роботи у полі  (вози, плуги) та інші предмети давнини розподілені по всій території хутору.

У музеї Хреста під одним дахом представлені хрести віруючих різних часів і конфесій на українських землях, тож експонати розділені територіально, хронологічно й типологічно (понад 2 тис. хрестів і хрестиків із більшості областей України).

У хуторянській майстерні у свята або за попереднім замовленням проводяться майстер-класи з петриківкого розпису, гончарства, плетіння ляльки-мотанки, бісероплетіння тощо. За бажанням тут можна залишитися на ночівлю у відреставрованій хатині художника з інтер’єром початку XX ст., а в шинку  –  скуштувати  козацький обід з кулішем та узваром. Відпочинок чудово доповнюють прогулянки по території хутора, тож не дивно, що він швидко набуває слави центру зеленого туризму.

У подорожі час летить непомітно. Помилувавшись українською природою, доторкнувшись до етнічного культурного спадку, перейнявшись козацьким духом, у прекрасному настрої  повертаємося додому…

Фото Стаса Бушуєва