Мандри по землі запорізькій

Місто Василівка знаходиться на лівому березі р. Карачокрак, що через 2,5 км впадає у Каховське водосховище (р. Дніпро).

У 1775 р. після ліквідації Запорозької Січі почався процес розподілу Запорізьких земель у власність поміщикам. Генерал Василь Степанович Попов, правитель канцелярії Григорія Потьомкіна, в 1783 р. у подарунок від Катерини ІІ отримав 43 тис. десятин землі. Незабаром у місцевості, яка з давніх-давен мала назву Великий Луг і де раніше було декілька хуторів і зимівників козаків, з’явилися слобода Василівка, поселення Янчекрак (з 1945 р. – с. Кам’янське), Карачокрак, Скельки, Маячка, Еристівка та ін. Поміщик переселив у Василівку чимало кріпаків зі своїх маєтків на Катеринославщині, Чернігівщині, Полтавщині, а також кілька кріпацьких родин, куплених у Курській губернії. Одночасно йшло поступове покріпачення поселенців-старожилів. У 1820-18З0-х рр. XIX ст. поміщик збудував тут заводи: цегельний, винокурний та з випалювання вапна. Провідними галузями були вівчарство і зернове господарство. Вироблювану продукцію вивозили до Криму, а звідти – за кордон.

Напередодні скасування кріпацтва нащадки генерала Попова володіли у Мелітопольському повіті 14 тис. десятин землі. За реформою 1861 р. кріпаки дістали «голодну волю»: селяни втратили майже З0% землі, якою користувалися до 1861 р. Обтяжені платежами, численними податками, бідняцько-середняцькі маси села розорялися, убожіли.

З відкриттям у 1874 р. Лозово-Севастопольської залізниці, яка пройшла через Василівку, і появою станції Василівка (пізніше Попово, нині Таврійськ) товарність і прибуток господарства Попових значно збільшилися.

Упродовж 1864-1884 рр. поруч із залізничною станцією онуком генерала Василем Павловичем Поповим за 1,5 млн руб. споруджено велику кам’яницю, що мала вигляд середньовічного рицарського замку з гостроверхими баштами, банями і зубчастими стінами. Замок став найбільшим серед замків Східної України. У первісному вигляді замок мав п’ять веж, три з яких мали дахи-шатра. Розміри будівлі 42×45 м, на підмурках, в яких розміщалися льохи для вина. Замок мав лазні (фінські, римські, російські), бальну залу, вітальні, картинну галерею, бібліотеку, колекцію старовинної зброї, етнографічний музей, у якому було представлено 15 етнографічних колекцій різних народів. На початку ХХ ст. у маєтку обладнали метео- та електростанцію. На даху замку обладнали й астрономічну обсерваторію з телескопом. Тераса з телескопом була прикрашена скульптурами італійського майстра Лангобарді.

Серед багатьох архітекторів замку безпосередню участь у його зведенні брав і місцевий архітектор Олександр Агеєнко. Претендентів на авторство проекту декілька, в т.ч. архітектор Ніклас Бенуа.  Замок побудований в історичних стилях XIX ст. з готичними, північно-італійськими та мавританськими рисами. Будівельним матеріалом стала цегла, адже родина Попових володіла на той час трьома місцевими цегельними заводами.

Окрім замку ансамбль доповнювали стайні, службові приміщення, пейзажний парк і фонтани. Останній власник садиби Юрій Попов організував тут виступи симфонічного оркестру. У парку, закладеному ще кріпаками, було збудовано двоповерхову дачу, оранжерею. Парк пильно охоронявся, селянам було заборонено навіть наближатися до нього, «аби не псували пейзажу».

Після більшовицького перевороту Юрій Попов, рятуючи майно, встиг вивезти один вагон найкоштовніших речей. Книги бібліотеки, меблі, етнографічні колекції, картини, скульптури були пограбовані або знищені, навколишня діброва вирубана на дрова, а палац перетворений на свинарник. У ньому виламали дерев’яні склепіння, стелі і частково дахи, але стіни встояли. Пізніше у стайнях садиби розмістили школу для психічно хворих дітей, каретний сарай надбудували другим поверхом, а на вивільненій території побудували гуртожиток місцевого технікуму. У середині ХХ ст. місцеві жителі розібрали частину замку на будматеріали, залишилася єдина башта.

Нині садиба Попова – один з небагатьох замкових комплексів, що частково уціліли до нашого часу. До складу історико-архітектурного музею-заповідника (статус надано у 1993 р.) входить комплекс «Садиба поміщика періоду освоєння Дикого поля» – споруди XIX ст. (три флігелі, стайня і оглядова вежа), які вражають красою, відрізняються якістю кладки стін, та музей «Садиба Попова», розміщений у західному флігелі. Тут розташовано кілька тематичних виставок та експозицій, серед яких історія замку Попова, архітектурний макет зруйнованого замку, залишки експонатів колишнього замку та інші.

Крім безпосередньо маєтку до кінця XIX ст. тут з’явилося чимало інших цікавих споруд. Розташовані вони здебільшого на двох вулицях нинішнього міста – Лікарняній та Соборній (колишній Леніна). Насамперед вартий уваги розташований у трьохстах метрах від замкового комплексу будинок управляючого. Цікавий він тим, що побудований з бортів турецьких кораблів, які Василь Степанович Попов, учасник русько-турецької війни 1787-1791, кажучи сучасною мовою, «скримздив» після перемоги. Будинок перебуває у непоганому стані, зараз в ньому розташовується дирекція музею. Ще одна цікавинка – електростанція: її разом з метеостанцією, що входила до мережі метеостанцій Російської імперії, побудував наприкінці ХІХ сторіччя Василь Павлович Попов. Стан електростанції, на відмінку від оселі управляючого, жахливий.

У ще одному будинку на Лікарняній, в якому мешкав найкращий, за деякими даними, управляючий маєтком – Василь Перовський, зараз розташована лікарня. Будинок є пам’яткою архітектури, а те, хто саме в ньому жив, не вказується. Проте відомо, що тут доживала свого віку мати Василя та його сестри-царевбивці Софії – Варвара Перовська.

Національний історико-археологічний заповідник «Кам’яна Могила» – це унікальне місце з точки зору геології, історії та культури. Являє собою останець пісковику Сарматського моря з тріщинами й розломами. Близько 12 млн років тому тут була піщана мілина, механізм намиття якої визначив особливості речовинного складу і неоднорідність (шаруватість) піску. Потім тут виникло Понтійське море й утворилися вапнякові відклади (правий берег р. Молочної, с. Терпіння). З плином часу море змінила пустеля, відклалися червоно-бурі залізо-марганцеві глини. Надалі на цій місцевості утворилася западина р. пра-Молочної, води якої проникали углиб землі й відклали кременистий матеріал у міжзерновому просторі піску. У період танення льодовика, що зупинився на широті м. Дніпра, внаслідок природного поглиблення русла р. пра-Молочної великий острів кварцитоподібного пісковика виявився на поверхні долини, підносячись над навколишнім ерозійним ландшафтом. Внаслідок вивітрювання монолітний масив пісковика розколовся на плити потужності близько 0,5 м, а неоднорідний розмив основи останця викликав додаткову концентрацію напружень в його масиві, що привело до численних розломів, просідань, химерного нагромадження плит висотою до 12 м і утворення гротів та печер (досліджено 65) на площі близько 3 га.

Місцевий пісковик окислюється, оскільки містить оксиди заліза, його поверхня перетворюється на тверду кірку, яка в атмосферному середовищі не втрачає своїх міцнісних властивостей, що сприяло збереженню петрогліфів на плитах печер.

На багатьох каменях можна побачити петрогліфи – стародавні малюнки мамонтів, оленів, птиці, бізонів, коней, людей, дерева життя, лінійно-геометричні креслення тощо. Малюнки датовані різними епохами – від палеоліту до середньовіччя. Декілька тисяч рідкісних наскальних зображень дають уявлення про господарчу діяльність первісних людей Південної України, їх духовну культуру. За ними можна простежити первісні релігії – тотемізм, магію, анімізм, фетишизм, культ предків... Роль храму, що об’єднував три світи (небесний, земний і підземний), ця степова пам’ятка виконувала упродовж багатьох тисячоліть для різних племен і народів «…в кордонах широкого культурно-історичного поясу, що тягнеться через Старий Світ між Індією і Європейським узбережжям Атлантики» (М.Я. Рудинський).

Кам’яна Могила потрапила у перелік «7-ми чудес» України 2015". На території заповідника працює музей, де представлені експонати, що ілюструють появу і розвиток людства з давніх часів. 

Посеред невеликого села з милозвучною назвою Терпіння, що під Мелітополем, височіє пагорб, на якому розкинувся затишний парк «Цілющі джерела». Його основною атракцією є струмки з цілющою водою, які збираються у мальовничому озері.

Колись на місці теперішніх потічків було безкрає Сарматське море. Про це свідчить порода, з-під якої сьогодні витікає цілюща вода. Довгий час джерела ховались під товстим шаром вапняку, але зрештою потік води вивільнився у чудові цілющі струмки. Після цього кам’янисте поле поступово перетворилось у квітучий степ.

За переказами, поселення отримало свою назву на честь духоборів, які тут жили. Це християни, які заперечували догми традиційної церкви. Назва «Терпіння» символізує стійкість, з якою вони переносили переслідування з боку православної церкви.

У 90-ті рр. до пагорба прийшли ченці, які й впорядковували територію. Вони вирішили надати джерелам сакрального значення та назвали кожне з них на честь святого. Тоді ж біля потічків з’явились ікони святих заступників та цитати зі Святого Письма. Після такого прибирання парк «Цілющі джерела» у с. Терпіння отримав статус пам’ятки садово-паркового мистецтва.

Розповідають, що у часи Другої світової неподалік від джерел працював інфекційний шпиталь. Його пацієнтами були солдати з дизентерією, які чудом вилікувались, п’ючи воду з місцевих джерел. Вода, набрана з джерел, довго залишається свіжою та корисною завдяки високому вмісту у ній іонів срібла. Цікаво, що склад води кожного струмка інший, тому й на смак вона зовсім різна. В одних струмках вона насичена хлоридами і кальцієм (як «Нарзан»), в інших вона сульфатно-натрієва (як «Єсентуки»).

Серед струмків у парку «Цілющі джерела» виділяють три основних:

·  Джерело Богородиці, яке є найбільшим у парку. Кажуть, у ньому тече «жива вода», яка лікує від психічних захворювань та додає душевного спокою.

·  Джерело Пантелеймона, вода якого зцілює від захворювань органів травлення, печінки та нирок.

·  Джерело Миколая-Чудотворця відоме своєю солонуватою «мертвою водою» (за розповідями місцевих, вона «умертвляє» всі хвороби).

 Неподалік знаходяться ще 12 джерел, вода в яких дуже холодна і смачна. Цікавим є джерело «Непокірне»: течія цього струмка завжди рухається у протилежну сторону відносно інших.

Вода з трьох головних струмків стікається до мальовничого озера, оточеного плакучими вербами. Колір води у ньому постійно змінюється: взимку вона чорна, навесні та влітку – зелена або блакитна. Раніше у ньому купались, але тепер воно обміліло й це зручніше робити у спеціальному резервуарі поруч. Неглибокий басейн обладнаний східцями, а вода у ньому завжди кришталево чиста. Цікаво, що її температура не опускається нижче 12° навіть узимку. Саме тому щороку на Водохреща для традиційної купелі тут збирається чимало вірян.

Поряд з озером стоїть старий дуб, вік якого близько 500 років, окружність –  шість людських обхватів, висота – понад 40 м. На думку фахівців, після всохлого 700-річного запорізького дуба цей – найдавніший в області.

Кажуть, раніше тут ріс цілий гай дубів, під покровом могутніх дерев відпочивали чумаки (поруч проходив знаменитий чумацький шлях). Живий релікт сьогодні охороняється державою, про нього піклується місцева влада.

За інтернет-джерелами

Фото Петряєвої Т.С.